Як був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що всегда рано уставала да усе робила, а бабиній як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи: «Ідіть же, - говорить, - да щоб мені багато напряли». Дідова дочка до світа встала да усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, да й не пряла більше.
Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить: «Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш». Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому да й каже: «Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, дак і не уставала до світа!» А та, прийшовши, скількі не божилась, що то її починки, дак куда - баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, да і навязалась на діда: «Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!».
От дід запріг кобилу да посадив дочку на віз, і сам сів, да і поїхали. їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку да й повів у хату, а хата була одчинена, да й каже: «Оставайся ж, доню, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить». Да сам пішов з хати да й поїхав, тільки привязав до оконниці колодочку.
Колодочка стукне, а дочка і каже. «Се мій батенька дровця рубає!» Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова: «Хто в моїй хаті, одчини!» Дівчина встала і одчинила. «Дівчино, дівчино! Пересади через поріг». Вона пересадила. «Дівчино, дівчино! Постели мені постіль». Вона постелила. «Дівчино, дівчино! Положи мене на піл». Вона положила. «Дівчино, дівчино! Укрий мене». Вона і укрила. «Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь».
Вона як вилізла із ушей, дак стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску да й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не пізнав; а послі вона їм розказала, що з нею було. От баба упять пристала до діда: «Вези і мою дочку туда, куда свою возив».
Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж опять стукотить, гуркотить кобиляча голова: «Хто в моїй хаті, одчини!» - «Не велика пані, і сама одчиниш», - каже дівчина. «Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг». - «Не велика пані, і сама перелізеш». - «Дівчино, дівчино! Постели мені постіль». - «Не велика пані, і сама постелиш». - «Дівчино, дівчино! Положи мене на піл». - «Не велика пані, і сама ляжеш». - «Дівчино, дівчино! Укрий мене». - «Не велика пані, і сама укриєшся».
Тогді кобиляча голова схватилась и зїла бабину дочку, да кісточки в мішочку і повісила, а сама опять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать: «Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!» Що прожене баба її, то вона опять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові: «Поїдь да подивись, що там із моєю дочкою робиться». От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, дак баба розсердилась да собачку і убила.